On September 21, thirty members of the IINE community, including staff, board members, volunteers, and their families, donned custom jerseys, mounted their bikes, and set off for a morning of pedaling their hearts out to raise awareness and funds in support of IINE’s mission.
The annual Ride for Refugees and Immigrants, which was created by IINE Leadership Council member Will Krause, brings together seasoned and novice riders, united by their desire to support our newest neighbors. For weeks leading up to this year’s big day, riders gathered donations from their personal networks, spreading the word about IINE’s work and raising critical funds to help refugees and immigrants access food, shelter, and healthcare, English language and job skills training, and immigration legal support.
For many, this year’s Ride felt particularly urgent as dramatic changes in federal immigration policy have dealt new challenges to refugees and immigrants in our communities—but on the day, while engaged together in action and celebration, the riders were all smiles.
The Routes
Riders chose between two routes: a 12-mile route that started at the Bike Source in Bedford, Massachusetts and ended at the Kickstand Café in Arlington, and a 50-mile loop that began and ended at the café with stops in Lowell to tour IINE’s office and in Bedford to link up with the 12-milers for the home stretch.
Participants rode at their own paces with designated team leaders guiding the way. Riders’ branded jerseys provided an important visual reminder for everyone they passed that our communities support our refugee and immigrant neighbors.
The Finish Line
In the early afternoon, the Kickstand Café buzzed with bike-riders as one wave after another reached the finish line. IINE staff members were there to cheer on each finisher, and snacks and refreshments awaited to help them recover and celebrate. Many riders lingered long after the dismount to cheer on fellow finishers and socialize.
One common theme heard from first-time 50-milers, as they mopped their brows, was that it felt easy to push through any of the day’s physical challenges when they thought about the cause. The challenges refugees and immigrants face are incomparable—surviving crises in their countries of origin, leaving their homes and loved ones behind, starting over in an unfamiliar place with little more than a suitcase, navigating complicated and ever-changing immigration laws, and so much more. This is not only a story shared by IINE’s clients, but also a story that can be found in each rider’s family history, and one that made their own lives as Americans possible.
This year’s Ride for Refugees and Immigrants raised more than $50,000 in much-needed support for IINE’s mission. A huge thank you to everyone who participated!
In November of 2024, Suraj Budathoki was elected to represent Hillsborough County District 40 in the New Hampshire State House, becoming the first Bhutanese-American State Representative in U.S. history. In his acceptance speech, Suraj said his victory was “the culmination of 16 years of dedication, resilience, and commitment to this community.”
In a recent interview, Suraj spoke to IINE about this journey.
Learning Resilience
Suraj became a refugee at the age of nine when the Bhutanese government suddenly stripped members of the Nepalese-speaking Lhotshampa minority of their citizenship and drove them from their homes. He spent the next nearly twenty years of his life in a refugee camp in Nepal.
Suraj says his time there “taught me a lot; the resilience, the continuity to do things and not give up.”
When he finally arrived in the U.S. after decades of waiting, he landed in Atlanta, Georgia. He recalls seeing a group of people at the airport handing out gifts to arriving children. “There is compassion for immigrants and refugees here,” he remembers thinking.
Still, life was far from easy. Suraj arrived with a bachelor’s degree and a nearly-completed master’s degree but soon found himself working two full-time jobs for minimum wage—a day shift at a fast-food restaurant followed by an overnight shift stocking grocery shelves. It was difficult to save or build a social life.
Work and Welcome in Manchester
Suraj was excited when a friend from home told him about his life up north in Manchester, New Hampshire, where he had been resettled by the International Institute of New England. Manchester was smaller and easier to navigate. Jobs there offered better starting pay, and through IINE, Suraj could train to become a Licensed Nursing Assistant within a month.
He was sold. In 2009, Suraj moved to Manchester, “and that’s what I did! I finished the Licensed Nursing Assistant program and then within two months, I got my license! The Employment team helped me get a job and after that I’ve been working with IINE for many, many years.”
Suraj took to New Hampshire right away. “The mountains and the green vegetation resemble my small town in Bhutan,” he says, and compared to the sprawl of Atlanta, the compactness of Manchester was closer to the life he knew in Nepal. As in Atlanta, he took on two full-time jobs, but these he found more meaningful and in line with his goals. One was at a rehabilitation center for adults with traumatic brain injuries. The second one was to train adults who hadn’t completed high school to create resumes and help them find jobs.
These early jobs helped Suraj build up his English skills. He soon went back to school at Manchester Community College and then transferred to Southern New Hampshire University to study Political Science.
“Then life took off.”
Building Community
Suraj (center) has advocated for peace in Bhutan throughout his career
With his newfound confidence and vision, Suraj co-founded Bhutanese Community New Hampshire (BCNH), a non-profit dedicated to helping fellow Bhutanese refugees to integrate and thrive. He served briefly as the organization’s first executive director and then joined its board.
“My first focus was learning to get grants,” Suraj says, and he still vividly remembers the story of his first submission, trudging through the rain to hand off his big envelope in-person, and then waiting months for a response. Finally, he heard back that he had won $6,000 for his mission. He was thrilled.
With practice, he became more and more adept at grant writing, securing grants as large as $1 million.
“I was able to hire 23 staff! Can you believe it?”
Even more exciting was turning the funding into medical care, mental health services, and employment support for his community. BCNH formed a close partnership with IINE, who referred newly resettled Bhutanese clients for additional support. As it grew, BCNH expanded its mission to accept clients from additional countries and changed to its current name: Building Community New Hampshire.
Feeling the Bern
In 2016, Suraj was able toexercise his political science muscles when the presidential campaign of Vermont Senator Bernie Sanders opened a field office in New Hampshire.
“It was my first time working on a campaign and I got the second-highest post for New Hampshire! That was my first opportunity to get to know Bernie, his team, and the people of New Hampshire. I was so privileged to work on his campaign and travel a lot across the state.”
Suraj says that talking to people throughout the state had a profound effect on him. “I heard a lot of people’s often painful stories, and I could relate from when I was in a refugee camp…It’s not having money to pay rent; the cold; not enough food for the elderly who invested their life making America better, supported their kids growing up, when they were young and then paid taxes, and at the end of the life they have nothing to enjoy.”
Suraj decided to tackle these issues head-on at the community level. His founded Bloom and Shine, LLC, a human services agency that provides in-home behavioral and physical healthcare to New Hampshire seniors.
“I felt I needed to do something, and Bloom and Shine is something. Providing caregiver services to the elderly and disabled, it’s something I feel proud of.”
Pursuing Peace
While deepening his roots in his new community, Suraj was also studying international development, completing a master’s degree from Norwich University, and beginning a Ph.D. program at Saybrook University with a focus on conflict resolution. His research revealed clear historical patterns of opposing sides in ethnic conflicts becoming increasingly entrenched in their mutual opposition as suffering increased.
“I saw that happen in Bhutan in the ‘90s. My Ph.D. is on how to find a solution. How can we transform that adversarial relationship into a conducive, friendly relationship? As I did more research on conflict resolution and negotiations, I found that there are peacebuilding and reconciliation methods that can bring two conflicting parties together.”
“I talked to many young Bhutanese-Americans, college students, and other like-minded individuals, and they also had the same kind of idea. We came together to form this peace initiative. The approach is distinct from what our leaders did in the past. We are not doing this to win—to defeat the other side. We’re doing this to find common ground—to resolve through dialogue.”
The goal of the initiative is to heal relations between the nation of Bhutan and its refugee diaspora. This reconciliation would allow Bhutanese refugees to return home in peace to reunite their loved ones.
Members of the Peace Initiative Bhutan on the trip to D.C.
The first step for PIB was to draft their own peace plan and send it directly to the king of Bhutan. When they didn’t receive a response, they posted their plan online and alerted the press. Next, to draw further attention, they got the U.S. government involved. Suraj traveled to Washington D.C. and lobbied to get both the U.S. House of Representatives and the U.S. Senate to introduce resolutions calling for reconciliation.
Bhutan began to listen.
“We did a couple of rounds of informal dialogue with people inside Bhutan, also some parliamentarians,” Suraj says. “This has never happened before with other approaches. Our method is based on mutual respect, based on love to the other side.”
The People’s House
Suraj’s success with the Bernie Sanders campaign, his empathy for the struggles of working people in New Hampshire, and his progress with PIB all inspired him to make his own run for the State House of Representatives. His victory was a huge source of inspiration for fellow Bhutanese refugees. New Americans Magazinereported, “Suraj’s win quickly became a sensation on social media, sparking pride and celebration across the Bhutanese diaspora, which includes former refugees resettled across eight Western countries. Bhutanese-American social media platforms lit up with messages of pride, congratulatory posts, and reflections on the significance of this victory.”
While ever hopeful, Suraj is learning about the challenges of belonging to a minority party in a state legislature.
“We don’t have much say in any bills or regulations. We don’t have that power. We do share what we think, what we believe would bring positive change, but supporting the middle class or poor community is not what always gets attention. It feels painful when we see bills cutting support to the elderly, to the university system, to special education, and many others in New Hampshire.”
Suraj is committed to speaking up for vulnerable constituents, but sometimes he worries about others’ misconceptions of his background and journey.
“I testified in one of the committees against a bill, and I told them my success story. I came here as a refugee. 100 people work in my company. I’m going to college. I paid this much in taxes, etc…People may feel I’m taking their space. They see themselves working day and night, but I came here a few years ago, and now here I am running a company and a state representative. They may not understand the human side, the hard work, of what we as immigrants do here.”
He wishes more people understood about his time working two jobs for minimum wage to build a foundation, missing many nights of sleep and the family he left behind at the refugee camp.
But like his Peace Initiative, he sees his political work as an experiment and says that his political career is “just getting started.” In the arc of his career, it’s one more way to heed the calling he first heard back in the refugee camp in Nepal.
“The international community, the United States and many other countries, they helped us a lot. We were not able to go to work outside of the camp, and we were fed and supported by many Western countries…We always feel we should give back for those many years we were given—and that’s the call—I always want to give back to the community. Whatever I’m doing now, being a State Representative or running this home health care business, it’s always supporting community, providing employment and uplift.”
When the Taliban retook control of Afghanistan, Atefa, her mother, and three brothers escaped their home, resettling as refugees in Lowell in 2022. As the eldest sibling, Atefa quickly took on adult responsibilities. She became her family’s interpreter and spokesperson at doctor’s visits and school appointments – all while balancing learning an entirely new culture and language.
At first, school was frustrating for Atefa. In Afghanistan, she had already begun college, but her high school transcripts were among the many possessions she had to leave behind, and without them, she had to begin her American education as a freshman at Lowell High School. Still, she stayed focused and determined. For support, she went to nearly every tutoring session provided by IINE’s Refugee Youth Mentoring program, bringing her brothers along to make sure they progressed as well. That year, Atefa earned honors recognition for her grades.
During her junior year, Atefa began exploring the college application process. When IINE’s Youth team advised her to join extracurricular activities to stand out, she became a student ambassador, helping fellow newcomers adjust to life in Lowell. Her leadership and service led to her acceptance into the National Honor Society in her senior year.
That summer, Atefa went back to her IINE mentors for guidance, and they suggested volunteer work. In addition to working at a grocery store, participating in school groups, and helping her family, she began giving back to support other IINE clients. She delivered fresh produce and packaged goods to families, provided interpretation, and peer-tutored fellow refugee youth.
Atefa’s relentless dedication was rewarded when she was accepted to four colleges! She chose the University of Massachusetts Amherst, where she will study civil engineering starting in the fall of 2025. As she prepares for this next chapter, she continues to reach out to the IINE Youth Team for guidance on class selection, financial aid, and housing.
As in much of the country, if you live in New Hampshire and you need medical care, you’re likely to get help from some people who began their lives in other countries. Immigrants and refugees make up about 18% of the U.S. healthcare workforce. In New Hampshire, they make about 7% and are particularly prevalent in patient-facing roles, such as home healthcare aides, drivers, cleaners, and food preparers. They’re the people who help you feel comfortable, safe, and cared for when you’re at your most vulnerable.
These are roles for which there are dangerous shortages in New Hampshire, a state with a rapidly aging population. It’s an urgent need that creates an opportunity for newcomers seeking entry-level jobs that may not require a local work history and more than basic English skills.
“Matching newcomers with New Hampshire healthcare employers has been a real success story in general,” says Kayla Rossmeissl, IINE’s Director of Program Design and Evaluation. “Employers are getting fast-learning, resilient, highly motivated workers, who have the benefit of IINE to help support their orientation and development. Our clients often say they’re excited to be helping people in their times of need and giving back to the community that’s welcomed them.”
A Desire for Investment
In 2019, Kayla helped develop LNA for Success—an IINE skills training program that combines English language instruction, vocational training, higher education partnerships, and apprenticeship, to help prepare immigrants and refugees for the job of Licensed Nursing Assistant. She says that in promoting this program over the next few years, IINE discovered a real desire for greater investment.
“We had been doing a lot of community presentations and working closely with [LNA for Success partner] Manchester Community College. We started to discover a lot more partners who are looking for ways to help get refugees and immigrants more economically stable—career laddering, higher paying jobs, things like that.”
She also found healthcare providers looking to invest in their immigrant employees. At one networking event, representatives from two local hospitals sought her out.
“They were just like, ‘Kayla, I heard you set up these ESOL programs. Can we chat?’ From there, we were all brainstorming to come up with a program to help their workers.”
Both hospitals were interested in paying their employees to deepen their English language skills during the workday, through on-site, workplace-focused English for Speakers of Other Languages (ESOL) classes.
“Which is amazing,” Kayla says, “because a lot of families are juggling multiple part-time jobs and childcare, and wouldn’t otherwise have time to take classes.”
Kayla wasted no time in developing a curriculum for a pilot “ESOL 4 Healthcare” program, conducting interviews with partners to learn about their goals and challenges.
“They wanted to see people become more confident in speaking English, because even though they are in environmental services [maintenance], they do greet the patients in their rooms, and they interact with other staff in the hospital, like their supervisors. So, having more confidence in communication, being able to read and write emails, improving digital literacy skills, and navigating internal systems like clocking in and out—these were all things we could help with that could improve everyone’s experience.”
Gaining Confidence
“I would say for me personally, what I see in the students, cohort after cohort, is confidence,” says Becky Marden, Director of Workforce Development at Elliot Hospital in Manchester.
“In their evaluations, they’ll say things like, ‘I’ve gained the confidence to say hello to my manager in the morning, whereas before I might just have avoided eye contact,’ and things like that. And that’s what inspires me to keep pushing for this class and making it better every cohort.”
Having helped develop the concept, Elliot Hospital is now in its third year of ESOL 4 Healthcare. Becky says that she’s frequently blown away by the improvement that Elliot’s English language learners make in listening, reading, and writing skills over the course of a cohort—which spans two hours/day, six days/week for sixteen weeks, an impressive investment of staff time. In addition to the improvement in workplace communication and staff-patient relationships, she says that Elliot is gratified to be able to provide some meaningful support to some truly impressive people, which, in the most recent cohort, were six students from six different countries.
“For me it’s also about the social contacts outside of work—they can use email or finally set up a bank account for the first time. These are some of the most resilient and hardworking employees we have. I could never go to another country and work someplace and not speak the language. I would just be so frustrated. And yet they’ve done it and they’re working in our community.”
Becky says her CEO shares this feeling. After attending an ESOL 4 Healthcare graduation, he invited several of the recent graduates to a Board Meeting so that the hospital’s leadership could meet them, and they could showcase their new English skills. For Becky, the next step is developing apprenticeship programs within the hospital to help English language learners on staff to advance in their careers there.
“Some of them have healthcare experience from their previous country. We had a nurse practitioner in one program. We had a labor and delivery nurse in another, and they just want to work in the healthcare field. Their credentials don’t come over, their education doesn’t come over, but here they are, sometimes cleaning toilets just so they can be in healthcare. How do we get them back to the bedside? ‘Cause that’s where we need them.”
This is the Future
Elliot Hospital is currently one of nine IINE ESOL 4 Healthcare partners, and the number is growing quickly. They include providers offering mental health care, senior assisted living, and more. One new partner, Dartmouth Hitchcock Hospital, offers English classes remotely to reach student in more rural areas, and has developed apprenticeships in Phlebotomy and Lab Tech.
“I’ve got five more in the queue!” says Kayla. “I really think this is the future. There’s a lot of interest in bridging the gap. There’s tremendous need here, from people who can really benefit from these kinds of jobs, and from employers who are always interested in a stable source of new staff members who come to them recommended and supported.”
Investing in job training opportunities for refugees and immigrants creates a stronger workforce for us all.Help newcomers grow their careers and our economy by donating to IINE today.
It’s the most popular sport in the world. You can play itin a schoolyard, a gym, a park, or even a refugee camp.You don’t need expensive equipmentor to even agree if it’s called “soccer,” “futbol,” or something else entirely. You just need a ball, a goal, and a group of fellow players. Once you start playing together, you tend to become friends. For these reasons, “the beautiful game” is providing some beautiful opportunities for IINEclients to connect with one another across backgrounds.
A Clinic for Lowell Youth
IINE Youth Program Manager Isabel Goes says she’s noticed a clear pattern: “Anytime we talk about sports when we first meet with clients, it’s like, ‘OK, well, does that mean like, soccer?!‘” Her clients are definitely fans. She remembers one showing up to a workshop in head-to-toe Cristiano Ronaldo gear, and the delight of clients unwrapping soccer gear at a holiday gift swap.
Olf (L) stopping by IINE’s offices to donate soccer equipment to refugee youth
When she decided to organize a youth soccer clinic last June, she knew she’d have plenty of support. Her first call was to Olf Mouyaka, a former refugee from the Democratic Republic of the Congo who grew up in Lowell after being resettled by IINE, and recently founded a soccer-based youth development program called the Football Leadership Organization. Olf had donated soccer equipment to IINE in the past and had experience running clinics.
Next, to recruit participants, she turned to her colleague Yusuf Abdi. Yusuf’s official job is as IINE’s Career Services Manager, but after hours, he puts tremendous effort and passion into organizing community pick-up soccer games for IINE clients and other members of Lowell’s immigrant community.
“He was like, ‘I already have all these clients coming out for soccer,’ so I said, ‘OK, well, send them our way, have them join us for an official youth program!’”
Yusuf did just that, and he showed up in his favorite jersey with his son in tow so they could both join in the fun. The clinic was a success, and for Yusuf, it was just the tip of the iceberg.
“Everyone Show Up at the Park!”
“In the summer, I try to do it six days a week,” Yusuf says, “and I wash all the pinnies after each game!” That’s no small commitment, but he plans to keep it up “as long as I’m helping youth, doing something good, and making them feel a sense of social connection.”
A former refugee from Somalia, Yusuf has been a passionate soccer fan all his life. As an adult living in Lowell, he joined an indoor recreational league organized by members of the local Cambodian community. He saw some familiar faces in the stands, and again at a regular game organized by member of the West African community: “The youth just came to watch, and I said, hey, they want to run around and play too…so I told them, ‘OK, I will bring the pinnies, soccer balls, and goal posts. Everyone show up at the park!'”
Yusuf ordered the equipment and continued to recruit participants, including clients who he knew were between jobs and needed an outlet and some social connection.
Yusuf (center) arranges regular soccer games for clients to have fun, grow their English skills, and build community
To organize meetups, he checked the availability of public parks and then created a Facebook group and a WhatsApp chat moderated by a refugee from the Democratic Republic of the Congo, who is able to translate messages into French and Portuguese.
His meetups bring out people of all ages and backgrounds, “Each day the language changes some. You may hear a lot of Swahili, a lot of Portuguese, or a lot of Haitian Creole.”
Together they play informal, tournament-style games. On Fridays, two local coaches, Coach Kwezi from Ghana and Coach Hugo from Guatemala, show up to offer instruction, run drills, and lead more structured games. Yusuf shares video clips of games in the WhatsApp channel, so players can celebrate their successes and learn from their mistakes.
Though the language barrier can be challenging at first, everyone understands the basics.
“Everyone can kick and everyone can try to score. Everyone is quiet when they arrive, but their faces are different when the game ends—happy smiles.”
In fact, the games give players a great chance to practice their English skills without thinking about it too much, and players form bonds quickly.
“They chat, and some of them, they’re not able to communicate, but they try. You know, ‘Why’d you miss the ball?’ ‘You should pass to me.’ And some build confidence. You can see players become happier over time, come out of isolation. Their lives begin to change. That drives me.”
Specifically, Yusuf says clients became inspired by friends they’ve met on the soccer field to follow their lead in steps like pursuing GEDs or higher education.
Yusuf loves the mentorship, community, and social connection the sport offers – no matter a player’s age.
“I’m in my 40s. I’m not like a youth of 18 or 20, but I’m still engaged. Soccer is a language that doesn’t require much talking, it’s more of action, and it builds trust. When I’m playing with a group from Ivory Coast, Cameroon, and Liberia who don’t know me, they get to know me, I become a friend of theirs. That’s how you get connected.”
Balling in Boston
According to IINE Volunteer & Donations Specialist Emily Dionne, in Boston, the idea of convening some regular pick-up soccer in the park came from super-volunteer, Suraj Chaudhry of Newton South High School.
“Suraj has been involved with a ton of different things. He suggested just doing a one-off game and then it just kind of grew from there with the Employment and Skills Training teams really taking it into their own hands to keep it going, which was really great.”
Emily got Suraj together with some other volunteers to plan the first game. They circulated a flyer, Suraj borrowed pinnies and balls from his school, and Emily brought some pizzas for a post-game social.
“A good 30-40 people came out, including staff, volunteers, and clients,” says Emily. “We were so surprised. It was a really fun gathering.”
The one-off game quickly evolved into a weekly Saturday morning meetup. Games are kept informal with teams chosen by counting off, and consistent winners are often broken up to make contests more even.
“It’s a really great way to build community and have people meet each other, especially in Boston, since everybody’s kind of separated across the city,” says Emily.
“I think it’s a good way to have a bonding activity that isn’t necessarily based around things we do at IINE like having people work on resumes or attend workshops—it’s purely fun. It’s also a team mentality—everybody coming together for one goal.”
Emily says the game has led to connections off the field, too. In the WhatsApp chat, between posting video clips of their game highlights, people have started organizing social outings throughout the city.
When Suraj had to step away, Lead Career Navigator Gordon Parris gladly took over the organizing with the help of Career Navigator Luqman Alkhaneqeeni.
Gordon (far right), Emily (second from right), and Luqman (kneeling) gather fellow IINE staff and clients weekly for a pick-up soccer game
A former refugee who has lived in Jordan, Iraq, and Turkey, Luqman has been playing soccer since he was four years old. It’s been a throughline for him as his life has continued to change. He couldn’t have been more excited to learn that his new workplace was hosting a regular game. “It’s one of my talents, let’s say,” he says with a smile. “When I learned about the game my first week on the job, I said, ‘Let’s go! I’m in!’”
Luqman says he sees soccer as “a global phenomenon which unites millions of people. Also, back home it’s used as a cultural expression. Every time I’m playing, I see emotions, joy, that transcends all borders.”
“We have some kids who are 9, 10, 13 years-old that run circles around us,” Gordon adds, “so when he says it transcends all borders, including ages, he’s being literal.”
Gordon is originally from South Africa where he also grew up playing soccer. “We’re all there because there’s something that we kind of miss from home. It’s something that we all grew up doing in completely different ways. Everyone gets the goofy jokes of like, you know, looking one way, kicking the other way, that kind of thing. It’s a common language, and therefore, unifying.”
Now in its second year, the pick-up game continues to go strong. So what’s next for the franchise?
“We’re going to keep it simple,” says Emily. “We’re just going to keep playing soccer.”
Boston Bound volunteer group members with Tani and her family
Tani and her six children were among the last refugees to arrive safely in Boston just before the indefinite suspension of the U.S. Refugee Admissions Program. In the weeks leading up to their arrival at Logan Airport, a group of friends from Boston and Brookline had been eagerly preparing to support them through IINE’s Resettle Together program.
The volunteer group, who call themselves “Boston Bound,” is led by Jenny Miller. Jenny first learned about IINE when her daughter was looking for a community service project in the lead-up to her Bat Mitzvah. Through IINE, she was able to deliver food to local immigrant families and to donate books to refugee children after running a donation drive at her school.
Jenny remained on IINE’s volunteer email list, and when she learned about other opportunities to get involved, she was inspired.“These were things I could actually do. I work full-time [and am] crazy busy, but I had a few hours at night to go grocery shopping and bring food to a new family. Or I had a few hours on the weekend to help someone learn how to navigate the T,”she says.
“IINE provided great support, and it was deeply satisfying, like disproportionately satisfying even when I never met the family. Dropping off groceries felt so tangible. At a time when it felt hard to find other ways [to help], it just felt really good to be able to do that.”
She talked about the experience with her friends, a group of fellow parents of tweens. After the 2024 election, when they began sharing their fears over anti-immigrant policies taking hold in January, she proposed sponsoring a refugee family through Resettle Together as a concrete way to honor their values.
Soon they all found themselves gathered around a dining room table in front of a large piece of paper, divvying up tasks from finding donated furniture, to apartment cleaning, to scheduling shopping trips for food and clothing.
“When we started letting people know that we were doing this, it was amazing how many people wanted to help,” says Jenny, “Our kids did a drive for toiletries, soap, and detergent, and all that kind of kitchen stuff before Tani and her children arrived, and we got six months’ worth of stuff!”
Eager to befriend Tani’s teenage children, the kids of Boston Bound also collected gifts, prepared a bracelet-making kit, and made a photobook with pictures of all the group members to show the new arrivals how many new friends they now had.
When the family arrived, Boston Bound group members took turns hosting them for home-cooked West African-style meals, playing board games with their children, taking them to local parks and playgrounds and kicking around a soccer ball, going on shopping trips, helping them learn how to navigate public transportation, and more. They became close quickly. “They are the most lovely people,” Jenny says of Tani and her family. “They are a very close family, very warm, incredibly supportive of each other. I think what struck me was they came here with so much curiosity and eagerness to learn—also a love of their new home, and they really extended that to all of us. They have been so welcoming to all of us. Even with the language barrier, which, when they arrived was almost total. There was still so much warmth.”
While IINE case workers helped the family enroll in ESOL classes, secure work authorizations, and become oriented to the U.S. workplace, Boston Bound helped make sure the family had access to food and healthcare, enrolled in school, got library cards, and practiced reading and speaking English. Meanwhile, a beautiful friendship formed.
IINE Case Specialist Nijimbere Lahayiloyi shares more about what it means to welcome refugees, and how critical volunteer support is
“They’ve invited us to celebrate their birthdays at their home, and that’s been just wonderful—so joyful,” Jenny says. “They’ve taught us the songs that they sing for birthdays, and dances, and the music they listen to. They’ve also come to some of our houses for birthday celebrations or just for dinner, and that’s been really lovely too. Every time I visit, they try to send me home with food.”
When IINE’s Employment team was able to get them job interviews, Boston Bound helped them practice and prepare. Now, all eligible family members have started jobs in food service.
“Having this support has meant so much,” says Mariamu, one of Tani’s daughters. “We have been able to have people to practice English with and to help us with things we don’t yet understand. We are very grateful for their willingness to assist us.They have been with us since our first day in Boston. They help us understand the community we live in; they often visit us and make sure we are okay. They have done so much to help us in many ways. We appreciate them and pray that God blesses them in everything.”
Jenny shares how Boston Bound came together and the “privilege and joy” of becoming close with Tani and her children
Батько чотирьох дітей, Пруденс присвятив своє життя боротьбі за права людини та проти корупції в уряді. Після втечі з рідної Бурунді до Судану він заснував фонд для захисту дітей і співпрацював з кількома міжнародними агентствами з розвитку для підтримки біженців.
Коли зміна режиму дала йому підстави вважати, що це безпечно, Пруденс повернувся до Бурунді, сповнений рішучості допомогти зробити життя там кращим. Він започаткував ініціативи, спрямовані на розширення прав і можливостей людей, які живуть у важкодоступних сільських громадах країни, надаючи їм доступ до цифрових платіжних систем і цифрових засобів масової інформації. На жаль, ці досягнення привернули увагу тих, хто хотів ними зловживати. Коли президент Бурунді вирішив балотуватися на третій термін, що було заборонено конституцією країни, він попросив Пруденс поширити неправдиву інформацію про те, що він має широку підтримку. Пруденс відмовилася. Це призвело до того, що він став об'єктом політичного переслідування. Нові загрози його життю змусили його сім'ю переїхати спочатку до Великобританії, а потім до Руанди.
Син Пруденс, Джошуа, народився з небезпечним пороком серця, і йому терміново потрібна була складна операція. Отримати таку допомогу, будучи біженцем, було б нелегко, але Пруденс знайшла надію, коли дізналася, що це можна зробити в Бостонській дитячій лікарні.
Пруденс зрозумів, що здоров'я його сина і безпека його сім'ї залежать від того, чи знайде він прихильність і підтримку в штаті Массачусетс. Чудові стосунки зі спонсором Стівом Гроссом з фонду "Життя - це добре" та Міжнародним інститутом Нової Англії зробили цю мрію реальністю.
Розуміння мети та впливу Закону про біженців у 45-ту річницю його прийняття
Сорок п'ять років тому Закон про біженців створив більш справедливий, ефективний, безпечний і стратегічний процес прийому та розселення біженців. Відтоді він врятував життя понад 3 мільйонам людей з усього світу. Допомога біженцям інтегруватися в наші громади незмірно зміцнила культуру та економіку нашої країни, а також наш авторитет у світі.
Сьогодні, коли кількість вимушених переселенців по всьому світу зростає до рекордних рівнів, і ситуація погіршується зростаючою загрозою зміни клімату, чинна президентська адміністрація намагається в односторонньому порядку зачинити "золоті двері", які відкрила ця програма.
Наш обов'язок - відродити надію, яку породив цей Закон, і відновити наше лідерство як притулку свободи і можливостей. Відзначаючи сорок п'яту річницю цього закону, пропонуємо 5 речей, які варто знати про Закон про біженців 1980 року.
1) Закон про біженців 1980 року офіційно визначив, хто є біженцем.
Перша сторінка Закону про біженців 1980 року. Джерело: Національний архів.
Для людей, які були змушені покинути свої домівки, визначення "біженець" має значення життя або смерті. Включення до програми може означати безпечне нове місце проживання та підтримку, необхідну для процвітання.
Закон про біженців 1980 року привів законодавство США у відповідність до формулювань Організації Об'єднаних Націй, визначивши біженцем будь-кого, хто не може або не бажає повертатися до своєї країни через "переслідування або обґрунтовані побоювання переслідувань" за ознакою раси, належності до певної соціальної групи, політичних поглядів, релігії чи національного походження.
Важливо, що це наше найбільш інклюзивне визначення на сьогоднішній день, яке виключає умови, засновані на національності людей, часу їх переміщення або країнах, з яких вони були змушені шукати притулку.
2) Встановлено єдиний уніфікований процес перевірки, прийому та розселення біженців.
Закон про біженців створив Програму прийому біженців США (USRAP ) для ретельної перевірки біженців за кордоном за єдиними критеріями, а також Управління з розселення біженців (ORR) для забезпечення новоприбулих послугами, необхідними для якнайшвидшого становлення самодостатності. Фінансування було надано для укладення контрактів з мережею перевірених і контрольованих громадських організацій, таких як IINE, для надання вітального прийому, допомоги з житлом, підключення до федеральних пільг і місцевих служб, навчання англійської мови, культурної орієнтації, підтримки кар'єри та юридичних послуг.
До створення цих офісів прийом і розселення біженців могли бути несистематичними і непослідовними, ставати предметом дискусій під час активної кризи і призводити до різних механізмів для різних груп населення. USRAP та ORR стали інвестицією в справедливість, краще планування та більш плавну інтеграцію.
3)Він визначив партнерство між Президентом і Конгресом у визначенні кількості вступників.
Президент Картер підписав Закон про біженців 1980 року, який набув чинності закону
Застосовуючи систему стримувань і противаг до цього процесу, Закон надав Президенту право встановлювати щорічну максимальну кількість прийнятих біженців, але тільки після консультацій з Конгресом. Президент отримав право збільшувати цю кількість під час надзвичайних ситуацій з вимогою, що обґрунтування для цього також має бути надіслане до Конгресу, який, зрештою, контролює бюджетний процес, що фінансує ці зусилля.
4)Вона гарантувала право подати заяву про надання притулку.
Закон про біженців не лише стандартизував процес пошуку притулку за межами США, але й стандартизував процес подачі заяви на отримання статусу біженця на території США або на їхньому кордоні. Шукачі притулку повинні будуть довести, що вони відповідають тим самим критеріям, які встановлені для біженців - переслідування або обґрунтовані побоювання переслідування, які не дозволяють їм повернутися додому. Ті, кому це вдасться, отримають такі ж права і підтримку, як і біженці, які подають заяви з-за кордону.
Цей процес врятував життя мільйонам людей, яким загрожувала небезпека, які були змушені швидко покинути свої домівки з обмеженими ресурсами, яким було легше дістатися кордону, ніж пройти процедуру прийому біженців.
5)Вона була справді двопартійною.
Закон про біженців 1980 року був прийнятий Сенатом одноголосно 85 голосами проти 0. Закон, внесений "ліберальним левом", сенатором від штату Массачусетс Едвардом Кеннеді, мав трьох співавторів-республіканців, а також значну допомогу в його ухваленні від затятого консерватора Строма Термонда, який на той час був провідним республіканцем в юридичному комітеті Палати представників Конгресу США. Країна рахувалася з наслідками війни у В'єтнамі, своєю зростаючою роллю у світі та відповідальністю перед переміщеними особами. Обидві партії розглядали Закон про біженців як створення більш справедливого, впорядкованого і безпечного процесу імміграції на гуманітарних підставах, який підтверджував нашу відданість справі свободи і покращував наш міжнародний авторитет.
Відзначаючи сторіччя Бостона - 100років прийому та підтримки біженців та іммігрантів - ми згадуємо, що майже кожен з нас має свою імміграційну історію, незалежно від того, чи ми були першими в нашій родині, хто почав будувати життя в Сполучених Штатах, чи наші батьки, бабусі й дідусі, або поколіннями раніше, вперше здійснили відважну подорож до цієї країни.
Для нашого блогу члени нашої Ради директорів та Ради лідерів розповідають про те, як їхні сім'ї почали називати США домом.
Кароліна Сан-Мартін
Керуючий директор, глобальний керівник досліджень зі сталого інвестування, State Street Global Advisors; член Ради директорів IINE
Ріо-де-Жанейро, 1976 рік: Моя мама, молода аргентинка зі здібностями до вивчення мов, опинилася самотньою матір'ю в чужій країні. У дитинстві вона мріяла колись виїхати з Аргентини, але мріяла не про Бразилію, а про Сполучені Штати. Якою б несподіваною і важкою не була її ситуація, тепер вона може вільно здійснювати цю мрію. Через кілька років вона отримує свій шанс. Її сильний послужний список в американській фірмі, що глобалізується, дозволяє їй перевестися до штаб-квартири компанії в США.
Смірна, Грузія, 1979 рік: Я потрапляю до дитячого садка. Я не розмовляю англійською, ніхто навколо мене не говорить іспанською чи португальською. Я не розумію, що говорить вихователька і як все влаштовано, але потроху розбираюся в цьому. У той час я сприймав своє становище як перешкоду. Я не такий, як усі, аутсайдер. Я відчуваю всі реакції і невпевненість, які можна було б очікувати від дитини в такій ситуації: коли діти сміються, а я їх не розумію, я задаюся питанням, Вони сміються з мене?? Коли ми вивчаємо граматичні правила і пишемо в класі, я думаю, Наскільки я відстаю, адже я все ще вивчаю англійську?
Бостон, штат Массачусетс, 2025 рік: Озираючись назад, те, що я вважав перешкодою - бути інакшим іммігрантом - виявилося величезним даром. Ще в юному віці я зрозумів, наскільки я можу вирости, якщо матиму рішучість розібратися в собі. Це було більше, ніж просто пристосування - я зрозуміла, що здатна вчитися і досягати більшого, ніж мені здавалося, завдяки тому, що я була іншою в тому дитячому садку.
Ферешта Торнберг
Виконавчий віце-президент, керівник відділу продажів та управління клієнтами, Північна Америка, State Street; член Ради директорів IINE
Моя мама, троє моїх братів і сестер та я виїхали з Кабула, Афганістан, у 1989 році і попрямували до Нью-Делі. Це було наприкінці російського вторгнення, коли зростало занепокоєння щодо впливу Талібану. Ми переїхали до Нью-Делі як біженці, поки мій батько намагався знайти вихід із Кабула. Ми жили в однокімнатній квартирі в Нью-Делі, поки облаштовувалися і працювали над нашою наступною метою - оселитися в Європі чи Америці. Моя мама почала працювати волонтером у центрі для біженців, а згодом її найняли на повний робочий день. Я працював над розвитком навичок, які могли б допомогти мені знайти роботу, одночасно дистанційно працюючи над дипломом про вищу освіту. Я почала з уроків машинопису, а згодом приєдналася до програми вивчення комп'ютерних наук.
Через чотири роки ми отримали грін-карти і полетіли до Нью-Йорка, де у нас була сім'я і система підтримки. Оселитися в Нью-Йорку було в рази складніше, ніж у Нью-Делі, і я часто кажу, що шкодую, що у нас не було доступу до такої організації, як Міжнародний інститут Нової Англії. 30 років потому ми живемо дуже успішним повноцінним життям, і не буває тижня, щоб ми не згадували про нашу подорож сюди.
Туан Ха-Нгок
Президент і головний виконавчий директор AVEO Oncology у відставці; член Ради директорів IINE
Я народився і виріс у В'єтнамі під час В'єтнамської війни. У 1969 році у мене з'явилася можливість виїхати з країни для здобуття вищої освіти з умовою, що після закінчення навчання я повернуся до В'єтнаму, щоб допомагати розбудовувати країну, незважаючи на війну. Я приземлився в Паризькому університеті, де здобув ступінь фармацевта. Я планував повернутися додому влітку 1975 року, але в квітні того ж року країна впала під владу комуністів. У мене було два варіанти: повернутися і жити під комуністичним урядом або залишитися в Парижі і просити притулку, що я і зробив. У мене досі зберігається документ, виданий УВКБ ООН, який визнав мене "особою без громадянства". Це слово залишилося зі мною донині. Було відчуття, що я нікому не належу, що я сам у човні в безкрайньому океані - не буквально, звісно, хоча багато моїх співвітчизників відчували саме це.
На щастя, мої батьки та брати і сестри змогли покинути В'єтнам і приєднатися до мене у Франції. Я залишився там на два роки, протягом яких отримав ступінь магістра бізнес-адміністрування в INSEAD. У 1976 році я приєднався до американської компанії Baxter Healthcare в її європейській штаб-квартирі в Брюсселі. Потім у 1978 році сталися дві події - я одружився з моєю прекрасною дружиною, і моя компанія вирішила перевести мене до своєї штаб-квартири в Чикаго.
Ми приїхали туди в листопаді з дуже невеликими грошима, без сім'ї та друзів, на яких можна було б покластися, і з дружиною, яка дуже погано розмовляла англійською. Так почалося наше життя в США. 1984 року мене взяли на роботу в одну з перших біотехнологічних компаній, яка перевезла нас до Бостона, де ми й живемо дотепер.
Дебора Дансіре.
Голова Neurvati Neurosciences; колишній генеральний директор H. Lundbeck A/S; старший радник Blackstone Life Sciences; член Керівної ради IINE
Я народилася в Зімбабве в сім'ї шотландських іммігрантів, а мій чоловік народився найстаршим у третьому поколінні змішаної англійської та нідерландської родини. Після закінчення медичної школи і роботи лікарем загальної практики, а мій чоловік - ортопедом-резидентом, я приєдналася до фармацевтичної індустрії і була переведена до Швейцарії, де мій чоловік приєднався до тієї ж компанії. У 1994 році нам обом запропонували роботу в американській штаб-квартирі в Нью-Джерсі, і ми вирушили в нашу 30-річну пригоду в США. Ми швидко навчилися любити відкриту гостинність і захоплювалися культурою філантропії, яка тут процвітає. Ми також дізналися, що англійська мова не однакова в усьому світі!
Ми з чоловіком стали натуралізованими громадянами США в 2004 році і виростили тут двох синів.
Уейд Рубінштейн
Засновник і президент The Bike Connector, Inc.; член Ради директорів IINE
Я син іммігрантів. Сім'я моєї матері приїхала до Бостона у 1920-х роках, рятуючись від погромів у Росії. Мій батько, який виріс у місті, що зараз є частиною України, пережив Голокост. Під час війни він три роки переховувався. Радянська влада звільнила його навесні 1944 року. Осиротівши після війни, мій батько жив у таборах для переміщених осіб у Чехословаччині та Німеччині. У 1946 році його вивезли до Палестини, а на початку 1950-х років він приїхав до США як біженець, щоб приєднатися до членів сім'ї, які вже були тут.
Подорожі моїх батьків сформували мене у фундаментальний спосіб. Завдяки їхній стійкості та наполегливій праці я отримав шанс стати випускником коледжу в першому поколінні.
Я вивчав комп'ютерні науки в Бостонському коледжі. Після коледжу я 10 років пропрацював у корпорації з виробництва цифрового обладнання, а потім працював у кількох телекомунікаційних стартапах. У 2003 році я залишив цю сферу і здобув ступінь з початкової освіти. Кілька років я викладав у Західному Ньютоні. Потім я вирішив відкрити магазин морозива Reasons to Be Cheerful, яким я керував протягом восьми років. У 2018 році я продав магазин і заснував "Велоакадемію", яка була позашкільною програмою їзди на велосипеді в Лоуеллі, а потім перетворилася на неприбуткову організацію, якою я керую сьогодні - "Велоконнектор".
Я завжди вважав, що життя занадто коротке, щоб не переслідувати свої інтереси; це робить його цікавим! І для мене це можливість жити американською мрією, яку я можу здійснити лише завдяки вибору та жертвам, які зробили мої батьки.
Örn Альмарссон.
Генеральний директор та співзасновник Axelyf; член Керівної ради IINE
У 1989 році я залишив рідну Ісландію, щоб продовжити навчання в аспірантурі в США, що стало початком моєї визначної наукової та особистої подорожі. Маючи глибоку пристрасть до хімії та молекулярних наук у поєднанні з бажанням зробити позитивний внесок у здоров'я людини, я вступив до аспірантури з біоорганічної хімії в Каліфорнійському університеті, занурившись у передові дослідження на перетині органічної хімії та біологічних наук. Мої академічні успіхи та інтелектуальний драйв привели мене на постдокторську дослідницьку посаду в Массачусетському технологічному інституті (MIT), одному з провідних світових центрів інновацій в науці та технологіях.
У Массачусетському технологічному інституті я вдосконалював свої знання під керівництвом науковців та інженерів світового рівня і перейшов до практичного застосування хімії у фармацевтиці. Саме тут я налагодив важливі наукові та професійні зв'язки, які допомогли розпочати мою кар'єру в галузі. Моєю першою роботою у фармацевтичній галузі стала робота в компанії Merck, де я брав участь у відкритті та розробці ліків у динамічному та глибокому науково-дослідницькому середовищі, відомому своєю науковою строгістю та досконалістю. Ця посада стала початком мого постійного прагнення розвивати терапевтичні методи лікування для здоров'я людей.
Протягом багатьох років я працював у різних терапевтичних галузях, однією з найвідоміших з яких є моя робота над формулюванням та системою доставки вакцини Spikevax, вакцини проти COVID-19 на основі мРНК компанії Moderna. Мій досвід у сфері доставки лікарських засобів, зокрема систем на основі ліпідів, відіграв значну роль в успішній оцінці та остаточному впровадженні вакцини під час глобальної кризи. Окрім цього дуже помітного досягнення, я працював над багатьма іншими фармацевтичними продуктами та технологіями доставки, які покращили догляд за пацієнтами та терапевтичні результати, наприклад, у психіатрії та лікуванні інфекцій.
Моя подорож - це також подорож сім'ї, партнерства та спільної мети. Моя дружина, Бриня, також з Ісландії, постійно супроводжувала мене протягом усієї подорожі, пропонуючи підтримку та створюючи теплий, бікультурний дім у США. Разом ми виростили трьох дітей, кожен з яких знайшов свій шлях у сфері охорони здоров'я та фармацевтики, продовжуючи спадщину наукового пошуку та впливу на громадське здоров'я, що визначає нашу сім'ю. Незалежно від того, чи займається біологічними дослідженнями, біотехнологіями, наданням медичних послуг та освітою, кожен член нашої сім'ї робить унікальний внесок у цю сферу, втілюючи цінності освіти, служіння та глобального громадянства.
Від молодого ісландського студента до наукового лідера, який допоміг сформувати одне з найважливіших медичних втручань у світі, моя імміграційна історія - це історія відданості, стійкості та довготривалого впливу.
Джеффрі Тільман
Президент і головний виконавчий директор Міжнародного інституту Нової Англії
Моя прабабуся, Антуанетта, приїхала з Італії до США на початку 1900-х років. Вона приїхала з Неаполя на кораблі. Це був шлюб за домовленістю, який привів її сюди. У неї народилося семеро дітей, один з яких був батьком моєї матері - мій дідусь, якого я обожнював і який став сенатором штату Коннектикут.
У моєї прабабусі було дуже мало грошей, і вона так і не змогла добре вивчити англійську мову. Їй було дуже важко адаптуватися та вивчити нову культуру, але вона дуже, дуже важко працювала, щоб її сини та доньки стали повноцінними громадянами нашої країни. Я пишаюся тим, що вшановую її пам'ять своєю сьогоднішньою роботою.
У рік нашого сторіччя ми святкуємо 100 років підтримки біженців та іммігрантів у Великому Бостоні, яка змінила їхні життя, і готуємося до другого сторіччя нашого служіння. Дізнайтеся більше тут: Століття IINE в Бостоні.
Башир тепло відгукується про культуру, в якій він виріс.
"Сомалійська культура заснована на гостинності. Вони є об'єднаною громадою - громадою, яка пов'язує один одного. Вони живуть як сім'я. Сомалійська культура заснована на любові один до одного, на гостинності".
На жаль, у шістнадцять років йому довелося залишити свою улюблену громаду в Сомалі. "Я покинув свою країну через бойові дії, - пояснює він. "Через екстремістські угрупування, такі як Аль-Шабаб, які вбили двох членів моєї сім'ї на моїх очах. Моя сім'я вирішила відправити мене в іншу країну, тому що я міг стати наступною мішенню для цих бойовиків".
В Ефіопії Башир провів роки в таборі для біженців. Хоча він ніколи не втрачав надії на шанс на краще майбутнє, повсякденне життя було важким.
"Ви не можете собі цього уявити, якщо не були там, - каже Башир. "Ви бачите, що люди не мають чистої води, не мають житла, достатнього для сім'ї - іноді ви бачите велику сім'ю з десяти і більше осіб, які живуть в одній кімнаті".
Через два роки здавалося, що у Башира з'явився шанс, коли йому офіційно надали статус біженця і пообіцяли переселення до США. 2016 рік був 2016. Тоді до Білого дому прийшла нова президентська адміністрація, яка за тиждень ухвалила повну заборону на імміграцію громадян з переважно мусульманських країн. Двері, які нарешті відчинилися для Башира, тепер були зачинені.
Незважаючи на це, Башир був сповнений рішучості залишатися позитивним. Він присвятив себе роботі з гуманітарними організаціями, щоб покращити життя в таборі. Башир вивчив англійську мову і став соціальним працівником Організації реабілітації та розвитку, яка допомагає людям з інвалідністю, а також Міжнародного комітету порятунку, через який він допомагав інформувати членів громади про проблему сексуального насильства. Він також працював вчителем у так званій "моїй власній міні-школі", допомагаючи людям різного віку навчитися читати і писати.
Через сім років США знову стали більш гостинними до біженців, і для Башира відчинилися ще одні двері.
"У 2023 році я потрапив до місця моєї мрії. Ще юнаком я бачив, що приїзд до Америки відкриє мені двері до здійснення моїх життєвих мрій - стати тим, ким я хочу - працювати в мирному середовищі, перебудувати своє життя, допомогти собі та своїй родині".
Башир подорожував до США самостійно. Коли він приїхав, команда IINE зустріла його і відвезла в готельний номер, де для нього була приготована тепла їжа. Через тиждень IINE допоміг Баширу переїхати в повністю мебльовану квартиру.
Він був дуже радий, що опинився в новому будинку, але на адаптацію потрібен був час.
"Коли ви потрапляєте в середовище, яке відрізняється від того, де ви жили все своє життя, це шок. Пам'ятаю, коли я вперше приїхав, був березень, і в Бостоні було дуже холодно. Я приїхала з 70 градусів за Фаренгейтом, а приїхала сюди - було 17 чи 20 - [це було] дуже важко!"
"Без сім'ї та друзів, без людей, яких ти знаєш і які мають ту саму культуру, це нелегко", - каже він.
З часом Башир почав знаходити спільноту. Його сусіди по кімнаті - троє інших біженців - походили з різних країн, але початковий мовний бар'єр незабаром зник і перетворився на квітучу дружбу. Башир згадує, як вони годинами проводили час у спільній вітальні та кухні, допомагаючи один одному адаптуватися. Тим часом Башир працював з IINE над усіма питаннями - від того, як пересуватися Бостоном, до проходження курсу орієнтації на американську робочу силу та подачі заявок на роботу.
"Всі були такі добрі до мене, - згадує він, - мій кейс-менеджер, керівник проекту, моя юридична служба, всі були привітні, коли мені потрібно було зустрітися з ними".
Сьогодні Башир із задоволенням працює консьєржем у житловому будинку та перекладачем в агентстві, яке співпрацює зі школами та лікарнями. В IINE він відкрив у собі пристрасть до кодування і поставив собі за мету стати розробником програмного забезпечення. IINE направив його на програму підвищення кваліфікації, в рамках якої він вивчає фронтенд-розробку.
Башир (ліворуч) святкує перемогу своєї футбольної команди в турнірі з організатором турніру (посередині) та тренером команди (праворуч)
Ставши достатньо незалежним, щоб самостійно влаштовувати своє життя, Башир знайшов квартиру в районі, де мешкає чимала громада сомалійських біженців. Він живе біля мечеті, грає в пікап-футбол і насолоджується тим, що знову став частиною сомалійської громади. Це свого роду прекрасне возз'єднання, але Башир каже, що відчуття прийняття і підтримки, яке він отримав у Бостоні, поширюється далеко за межі його району.
"Американський народ - це дуже хороші люди. Я думаю, що всі відчувають, що таке іммігранти. Ці люди дуже добрі та привітні. Всі кажуть, "Звідки ти? і коли ти їм кажеш, вони кажуть, Ого, ласкаво просимо! і намагаються тобі допомогти".
Тим часом, працюючи, навчаючись і насолоджуючись своїм новим життям, Башир здійснює ще кілька своїх американських мрій. Він каже, що протягом наступних двох років він хоче придбати свою першу машину, проголосувати на своїх перших виборах у США і "віддати щось американській громаді, яка мені дуже допомогла".
Серед багатьох проблем, з якими стикаються біженці в США, доступ до транспорту може бути особливо складним. Потрібно багато часу, щоб дозволити собі автомобіль, і, як добре відомо багатьом мешканцям Нової Англії, громадський транспорт має свої обмеження. Якщо біженці живуть надто далеко від потенційних робочих місць і ресурсів громади, вони можуть відчувати себе в глухому куті.
Рішення приходить на двох колесах. Ось як благодійні ентузіасти-велосипедисти у трьох громадах перетворили свою пристрасть на вирішальну підтримку для своїх нових сусідів.
Queen City Bikes, Манчестер, Нова Англія
"З транспортом складно, - каже Генрі Харріс, керуючий директор офісу IINE в Манчестері, штат Нью-Гемпшир. "Важко придбати автомобіль, коли ви починаєте все спочатку. У вас немає кредитів, і до того, як ви знайдете роботу, якщо у вас є якісь ресурси, їх доводиться витрачати на їжу та предмети першої необхідності. У багатьох районах, де живуть наші клієнти, поблизу немає роботи, і буває важко дістатися навіть до продуктового магазину. У нас є автобусна система, але вона їздить по великому колу, не доїжджаючи нікуди, куди потрібно. хочеш куди ви хочете".
Щоб пом'якшити цю проблему, IINE заохочує спільне користування автомобілем і пропонує заняття з водійської підготовки під керівництвом волонтерів. Клієнти, які мають на це право, беруть участь у програмі "Рахунок індивідуального розвитку" (IDA), яка навчає фінансової грамотності, допомагає клієнтам відкривати ощадні рахунки та надає відповідні кошти для великих покупок (наприклад, автомобілів). Але всі ці можливості обмежені, і, на жаль, нещодавно було запропоновано кілька нових законів штату, які зроблять їх більш складними або навіть заборонним для біженців та іммігрантів отримати ліцензії.
Генрі вважає, що ці закони неймовірно шкідливі для Нью-Гемпширу, оскільки роботодавці хочуть, щоб новоприбулі могли дістатися до них на роботу, роздрібні торговці хочуть нових споживачів, а автотранспортна інспекція хоче переконатися, що кожен, хто перебуває на дорозі, пройшов належну підготовку.
"Ми наполегливо працюємо над тим, щоб законодавці зрозуміли шкоду запропонованих змін, - каже Генрі. "Зараз я думаю, що Нью-Гемпшир просто потрапив у вихор".
А поки що, Queen City Bicycle Collective став рятівним кругом для багатьох клієнтів IINE в Манчестері та багатьох інших місцевих жителів, які інакше не змогли б дозволити собі якісні велосипеди та підтримувати їх у належному стані.
"Близько сотні наших клієнтів отримали велосипеди звідти, - каже Генрі, - і ще багато хто отримає. Кожен велосипед, який ви бачите в нашій громаді, якщо хтось на ньому їздить, ймовірно, приїхав звідти".
Щоб залучити більше мешканців міста до їзди на велосипеді, вони збирають пожертви на якісні велосипеди, ремонтують їх, пропонують відкритий час у гаражі, інструменти та інструкції, щоб допомогти іншим налаштувати велосипед, а також продають пакети доступних велосипедів, шоломів, замків та послуг з поточного обслуговування за надзвичайно доступними цінами.
Генрі каже, що переваги для клієнтів IINE були величезними і навіть принесли деякі несподівані позитивні результати. "У нас був один клієнт з постійними проблемами зі здоров'ям, який спочатку був просто вдячний за можливість пересуватися, а потім сказав нам, що його симптоми діабету різко покращилися, тому що він всюди їздив на велосипеді. Це було круто".
Еббі Істерлі з Queen City Bicycle Collective
Еббі Істерлі, консультантка з управління бізнесом на пенсії, яка є засновницею QCB та скарбницею правління, пояснює, що ідея створення колективу виникла під час її попередньої роботи волонтером в IINE, де вона спочатку підтримувала хвилю сомалійських біженців, а через кілька років - велику групу афганців, які були раптово евакуйовані зі своєї країни після відродження Талібану в 2021 році. Згодом Еббі дізналася про велосипедні колективи в інших містах і побачила, що ця модель ідеально підходить для біженців.
"Біженці часто прибувають без уміння керувати автомобілем, а їм потрібно добиратися на роботу, а в Нью-Гемпширі дуже погано з громадським транспортом, - пояснює вона. "Велосипеди дають змогу не лише добиратися на роботу. Вони також дозволяють дістатися до продуктового магазину, доїхати до друзів, зустрітися після роботи або поїхати куди завгодно".
Еббі каже, що одним із моментів, якими вона найбільше пишається в QCB, було прийняття на роботу одного з афганських клієнтів IINE. "Ми найняли Ісатуллу як молодого механіка і навчили його. Він був для нас чудовим механіком. Це було дуже корисно ще й тому, що він міг допомогти з перекладом".
Створення простору для взаємодії між новоприбулими та їхніми сусідами є важливою частиною місії.
"Я б хотіла, щоб було більше способів познайомитися з іммігрантами, - каже Еббі. "Насправді в цьому сенс колективу, навіть більше, ніж у тому, щоб посадити людей на велосипеди. Велосипеди - це спільна нитка, і якщо ви можете знайти більше спільних ниток, які змушують людей природно працювати і бути разом, я думаю, що вам не потрібно розповідати людей про біженців, можна просто створювати чудові ситуації".
Rozzie Bikes, Рослиндейл, штат Массачусетс
У Великому Бостоні, схоже, все повертається до проблеми доступного житла, включно з доступом до надійного транспорту.
"Ми намагаємося розселяти біженців у досить широкому радіусі навколо Бостона, тому що оренда житла за його межами дешевша, - пояснює менеджер громадських послуг IINE Леслі Шик, - але це має і зворотний бік - громадський транспорт не такий хороший і не такий доступний. У мене є один клієнт, який працює в державній школі в Шароні. Влітку школи закриті, тому їй потрібна інша робота, але для цього потрібен транспорт, а в Шароні просто немає хорошого громадського транспорту. У мене є ще одна клієнтка, яка їздить на роботу автобусом, але автобус не доїжджає до її будинку. Саме в такі моменти я надсилаю сигнал тривоги Рону й Алану".
Хто цей динамічний дует? Це Рон Біланд та Алан Райт з Rozzie Bikes (скорочено від "Колектив велосипедистів Рослиндейла").
Леслі познайомилася з Аланом у 2021 році через їхню спільну участь у місцевій неприбутковій організації, "Велосипеди, а не бомби".. У той час Леслі писала в соціальних мережах про потребу IINE у пожертвуваних велосипедах, особливо для новоприбулих афганських біженців, і збирала їх, не маючи належного місця для зберігання. Багато з подарованих велосипедів також потребували ремонту. Леслі познайомилася з Аланом як з механіком, який був готовий пожертвувати свої послуги. Але вона не знала, що його зв'язок з місією IINE має глибоке коріння. Раніше у своєму житті Алан провів значну кількість часу в таборі біженців у Таїланді. Там він працював з біженцями хмунг, які втекли з Лаосу після того, як їх переслідували за допомогу американським військовим під час війни у В'єтнамі. Допомагати біженцям отримати доступ до якісних велосипедів поєднує в собі дві його пристрасті.
"У своєму житті я завжди лагодив велосипеди для людей і віддавав їх, коли мав можливість, - каже він. "Але як тільки я познайомився з Леслі, все пішло як по маслу. Перші два роки ми віддавали щонайменше один велосипед на місяць, можливо, два чи три".
Rozzie Bikes - це колектив з близько тридцяти (переважно пенсіонерів) ентузіастів-велосипедистів, які займаються популяризацією велосипедного руху як екологічного та економічного рішення для міських жителів, яке, за їхніми словами, недостатньо використовується в нашій культурі порівняно з багатьма іншими в усьому світі. Вони збирають вживані велосипеди, ремонтують і налаштовують їх, доставляють клієнтам IINE - біженцям та іншим нужденним - і допомагають їм навчитися безпечно їздити.
Завдяки щедрості компанії Alan and Rozzie Bikes, клієнти IINE Мар'ям, Ісус та їхній племінник Роджер отримали власні велосипеди! Нещодавно вони провели день, досліджуючи свій новий дім у Квінсі та сусідній пляж.
Для Леслі особиста доставка клієнтам є особливо важливою: "Я думаю, для них дуже важливо, що хтось приїжджає і доставляє все: велосипед, шолом, замок, ліхтар, показує, як ним користуватися тощо, і вони також встановлюють зв'язок".
Ці зв'язки також багато значать для Алана. Він пам'ятає один з них особливо.
"Була одна група - троє хлопців, які жили в Маттапані, приїхали лише кілька тижнів тому, і їм дуже хотілося вибратися в місто, тож я привіз усім трьом велосипеди. Вони не мали жодного уявлення про те, де саме в Бостоні перебувають. Тож я сказав, "Ну що ж, давайте поїдемо на прогулянку".. Вони були всього за кілька кварталів від велосипедної доріжки вздовж річки Непонсет, яка пролягає від площі Маттапан аж до Південного Дорчестера. Тож ми поїхали, і вони були просто щасливі вийти на вулицю, побачити океан і гавань, побачити парк, побачити тролейбусну лінію, яка проходить вздовж річки, побачити, що вони можуть виїхати в місто на велосипедах. Це був просто ключ, який відкрив двері, якщо хочете. Це був дуже особливий момент".
The Bike Connector, Лоуелл, штат Массачусетс
Уейд Рубенштейн проводив інноваційну позашкільну велосипедну програму в Лоуеллі, яка включала систему "Зароби на велосипед": якщо учні навчалися ремонтувати вживані велосипеди, вони могли залишити собі велосипед, який вони відремонтували, безкоштовно. Програма була настільки успішною і приносила стільки задоволення, що він вирішив перетворити її на веломагазин, ремонтну майстерню та колектив велосипедистів, який міг би обслуговувати все місто: Bike Connector.
Приблизно в той самий час Вейд працював волонтером у класах англійської мови професійного спрямування IINE, коли його щось вразило.
Співробітники Bike Connector регулярно приймають молодих клієнтів IINE для проведення уроків з велосипедної безпеки та їзди на велосипеді.
"Я помітила, що багато клієнтів IINE їздять на велосипедах. Існувала очевидна потреба: велосипед - недорогий засіб пересування, не вимагає ліцензії і є швидшим, ніж пішки. Але часто велосипеди, на яких їздили іммігранти, були небезпечними: вони були зламані, не підходили за розміром, а іноді їх буквально витягали з міських каналів".
В одному з таких випадків він дізнався про Унгайє, надзвичайно цілеспрямованого студента з Демократичної Республіки Конго, який брав участь у програмі наставництва молоді біженців IINE, що працював над здобуттям кваліфікації медичного перекладача та вступом до коледжу. Унгайє пересувався на велосипеді, який він витягнув з каналу, але втратив його через відсутність замка, тому що на ньому не було замка.
Уейд вирішив подарувати Унгайє велосипед. Це стане початком чогось особливого.
"Я почав дарувати велосипеди студентам ESOL, і з часом відносини між нашою організацією та IINE зросли. Ми дарували велосипеди іммігрантам з Гаїті, Центральної та Південної Америки, українським біженцям та біженцям з Афганістану. Кейс-менеджери IINE приводять до нас своїх клієнтів, і ми стаємо одними з перших людей, з якими вони зустрічаються в цій країні. Окрім надання велосипедів, ми надаємо технічну підтримку, щоб люди могли залишатися на своїх велосипедах. Ми також тісно співпрацюємо з молодими клієнтами IINE з числа біженців, навчаючи їх велосипедної безпеки та правил дорожнього руху".
Коли зв'язок Уейда з Унгайє поглибився, він найняв його на неповний робочий день у Bicycle Connector. Минулого року Уейд представив Унгайє, коли його вшановували в IINE на святкуванні Всесвітнього дня біженців. У своїй промові Уейд зазначив,"Унгайє був першим велосипедом, який я вручив комусь тут, в Лоуеллі. Минулого тижня ми щойно віддали наш 5,000-й велосипед".
Наприкінці минулого року Вейд приєднався до Ради директорів IINE. Його зв'язок з місією IINE глибокий. Він сам є сином біженців і каже, що подорожі його батьків "сформували мене у фундаментальний спосіб".
Оскільки його підтримка клієнтів IINE розширилася, Уейд продовжує допомагати біженцям, іммігрантам та іншим мешканцям Лоуелла, які цього потребують, отримати велосипеди, а через них - незалежність, доступ до громади та свободу.
Колись постріли поблизу були частиною повсякденного життя Нінінахазве та її доньок на батьківщині, в Бурунді. Після втечі до Кенії вони провели десять довгих років у таборі для біженців, чекаючи на шанс на краще життя. Він нарешті з'явився у 2021 році, коли Нінінахазве та двоє з трьох її дітей, Тета та Уміхоза, були прийняті до США за програмою для біженців і переселені до міста Нашуа, штат Нью-Гемпшир, Міжнародним інститутом Нової Англії.
"Це щось таке, про що ви навіть не мріяли", - сказала Тета сказала репортеру. коли вперше приїхала сюди, - це було надто високо."
Почавши пускати коріння в Нью-Гемпширі, Тета і Умихоза прагнули приступити до роботи, тому вони були раді дізнатися про нову можливість, доступну через IINE - безкоштовну програму навчання професійним навичкам під назвою LNA for Success, яка готує клієнтів до затребуваної посади ліцензованої молодшої медичної сестри ( LNA).
"Програма LNA відкриває шлях у сферу охорони здоров'я для тих, хто вивчає англійську мову, хто працював у сфері охорони здоров'я у своїй країні і хоче повернутися до цієї галузі, або хто хоче працювати у сфері охорони здоров'я, приїхавши до США", - пояснює менеджер з освіти IINE Ханна Гранок (Hannah Granock).
"Програма покликана допомогти студентам знайти оплачувану роботу в значущій галузі, що розвивається, а також зменшити дефіцит медичних кадрів, спричинений старінням робочої сили в Нью-Гемпширі. Ми робимо це, проводячи заняття з англійської мови, адаптовані до їхньої підготовки LNA, співпрацюючи з Манчестерським громадським коледжем для проведення практичних занять, а також пропонуючи всебічну підтримку, що допомагає усунути бар'єри на шляху до участі студентів у програмі".
Обидві сестри вступили до школи менш ніж через місяць після приїзду і були зразковими ученицями.
"Бути молодшим спеціалістом з догляду за хворими для мене не просто мрія чи пристрасть, це зобов'язання", - написала Тета в есе про те, чому вона прагне зробити кар'єру в охороні здоров'я. "Кажуть, що кожна людина має своє покликання, і я впевнена, що це моє. "Кажуть, що кожен має своє життєве покликання, і я впевнена, що це моє. У дитинстві я бачила, як моя бабуся намагалася встати на ноги, коли мої батьки були зайняті. Я допомагав їй, чим міг. Мені було приємно бачити посмішку на її обличчі після того, як я їй допомагав. Я вирішив продовжувати навчання, яке б допомогло мені бачити більше таких посмішок".
В есе Умихоза писала про бажання допомагати літнім людям та інвалідам, а також про те, що вона спирається на свої спогади про подолання важкого опіку, якого вона зазнала в дитинстві, щоб співпереживати своїм клієнтам. "Щиро кажучи, я не можу уявити собі нічого важливішого, ніж бути ЛНА. Я дійсно відчуваю, що буду робити це всім серцем. Я б хотіла кинути виклик самій собі, будучи і даруючи світові найкраще".
Після закінчення курсу Тета й Умихоза швидко склали ліцензійні іспити. За допомогою команди з працевлаштування IINE обидва отримали роботу в сфері охорони здоров'я початкового рівня, а Тета вступила до школи медсестер, щоб продовжити свою кар'єру і здобути ліцензію практичної медсестри.
Нінінахазве була глибоко натхненна прагненням та успіхом своїх дочок. Незважаючи на те, що вона мала менш формальну освіту, вона вирішила працювати над тим, щоб вступити на програму LNA, щоб піти їхніми слідами. Вона записалася на курси англійської мови та підготовки робочої сили, вивчила розділи з підручника з англійської мови та почала працювати доглядальницею на дому. Тим часом третя дочка Нінінахазве, Мушіміямана, була допущена до США за програмою для біженців і з власною дочкою на руках радісно возз'єдналася зі своєю сім'єю в Нью-Гемпширі. Кар'єрний навігатор IINE допоміг Мушіміямані знайти догляд за дитиною, щоб вона та її мати могли разом вступити до LNA.
Сім'я випускників програми "ЛНА для успіху": Тета (вгорі ліворуч), Уміхоза (вгорі праворуч), Нінінахазве (внизу ліворуч) та Мушіміямана (внизу праворуч)
"Я хочу бути LNA, тому що мені подобається допомагати людям!" написала Нінінахазве у своєму есе. Вона мріяла стати лікарем ще з дитинства - і це бажання зростало щоразу, коли вона бачила, як хтось із членів її сім'ї хворіє і бореться за отримання необхідної медичної допомоги. До того часу, коли вона мала б стати достатньо дорослою, щоб розпочати навчання, вона втратила всю свою сім'ю на війні і стала матір'ю-одиначкою. Проте її мрія ніколи не вмирала.
"У той час я не могла стати лікарем, - писала вона. "Тепер у мене з'явився шанс. Я планую закінчити середню школу [і] вступити до коледжу. Я не відмовилася від своїх мрій. Мені потрібна відповідна підготовка і досвід, щоб правильно допомагати іншим, тому що я відчуваю себе щасливою, коли допомагаю іншій людині, яка цього потребує".
У своїй групі LNA Нінінахазве і Мушіміямана були відомі тим, що допомагали своїм однокурсникам з курсовими роботами. Обидві зараз є випускницями програми LNA for Success і працюють ліцензованими асистентами медсестер у Нью-Гемпширі.
"Я думаю, що успіхи Нінінахазве та її дочок показали, чого можуть досягти надія, наполеглива праця, відданість та родина, - каже Ханна. "Вони були змушені втекти з дому в Бурунді не з власної вини, але вони вирішили не дозволити цьому визначати їх і зробити все можливе, щоб продовжувати жити. Зараз вони перебувають у США, перебудували своє життя і працюють у кар'єрі, яку люблять. Їхня сім'я є чудовим прикладом того, що обставини не повинні визначати вас".
Хоча це унікальний випадок, коли чотири жінки з двох поколінь однієї родини стали медсестрами завдяки програмі "LNA для успіху", Ганна каже, що багато чого в цій історії їй знайоме.
"Мені подобається працювати над цією програмою, тому що я бачу, як вона не лише змінила життя наших студентів, але й відкрила так багато дверей для їхніх родин! Вона допомагає їм долати бар'єри - від фінансових витрат на навчання до проходження вступної кампанії, транспорту, а багато хто з цих студентів - матері, тож програма розширює можливості не лише студентів, а й їхніх дітей. Стабільна робота у сфері, де є куди рости, готує їхніх дітей до кращого життя. Програма також вчить наших клієнтів орієнтуватися в американській системі освіти, що дуже важливо, оскільки вони намагаються допомогти своїм дітям".
Оскільки потреба у сфері охорони здоров'я в штаті тільки зростає, Нью-Гемпширу пощастило, що Нінінахазве та її цілеспрямовані та співчутливі доньки будують тут свою кар'єру.
IINE прагне покращити досвід переселення жінок і дівчат-біженців шляхом усунення бар'єрів, які перешкоджають їхньому доступу до медичної освіти, безпеки та працевлаштування. Дізнайтеся більше про цю роботу та наш фонд WILLOW.
Сомалійська культура заснована на гостинності. Вони є об'єднаною громадою - громадою, яка пов'язує один одного. Вони живуть як сім'я. Сомалійська культура заснована на любові один до одного, на гостинності".
